ховєцкій чекаа зі стулою.
Єлена перестрашила ся:
— То ти на Сїч їдеш?
— Князь посилає з листами. Але не бій ся. Особа посла сьвята і у поган. А тебе з княгинею відіславбим хочби і зараз до Лубнів, але дороги страшні. Сам бачив-єм, навіть верхом не легко переїхати.
— А довгож лишиш ся в Розлогах?
— Єше сегодня на вечер виїзджаю до Чигирина. Скорше поїду, скорше приїду. Впрочім княжа служба; не мій час, не моя воля.
— Прошу на перекуску, єсли вже аморів досить, — сказала, входячи, княгиня. — Го! го! лиця у дївчини червоні, видно щось не дармував пане кавалєре! Но, але я вам ся не дивую...
Сказавши се, поклепала ласкаво Єлену по плечи, і пішла на обід. Княгиня була в знаменитім гуморі. Богуна вже давно віджалувала, а тепер складало ся так, що завдяки щедрости намісника, Розлоги "кум боріс, лясіс, ґраніцебус ет кольонїіс,“ могли вже бути уважані за єї і єї синів власність.
А були се прецї немалі добра.
Намісник випитував ся про князів, чи скоро повернуть.
— Сподїваю ся їх кождого дня. Маркотно їм було спершу на вацьпана, але опісля, роздумавши про твої поступки, дуже тебе полюбили, як будучого кревного, бо говорять, що кавалєра з такою фантазиєю трудно вже знайти в нинїшних мягких часах.
По обідї вийшли намісник з Єленою до вишневого саду, що припирав до окопу за майданом. Сад був обсипаний вчасним цьвітом неначе снїгом, за садом чорнїла ся діброва, а в нїй ковала зазуля.
— Се нам на щасливу ворожбу — сказав пан Скшетуский, — але треба ся поспитати.
І звернувши ся к діброві, питав:
— Зазуле небого, а кілько лїт будемо жити в парі з отсею панянкою?
Зазуля почала ковати і коватп. Начислили пядесять і більше.
— Дай Боже.
— Зазулї завсїгди правду говорять — сказала Єлена.
— А коли так, то єше буду питати! — сказав розохочений на-
