— Сїдайже вашмосць і будь собі радий, так як я тобі рада.
— А княжна здорова? де она?
— Знаю я, що ти не до мене приїхав, мій кавалєре. Здорова она, здорова; єще дївка від тих любощів потовстіла. Але зараз єї закличу і сама ся трохи огорну, бо аж встид так гостий приймати.
І справдї княгиня мала на собі вже добре споловілу сукню, на верха кожух і ялові чоботи на ногах.
Однак в тій хвили вбігла до кімнати Єлена, що хоч не кликана довідала ся від Татарина Чегли, хто приїхав. Вбігла задихана і червона як вишня, не могучи майже віддихати, лишень єї очи сьміяли ся від щастя і веселости. Скшетуский кинув ся цілувати єї руки, а коли княгиня дискретно вийшла, став цїлувати губи, бо був загонистим чоловіком. А вона і не боронила ся дуже, бо чула, що сили єї покидають, від надміру щастя і радости.
— А я не сподївала ся вацьпана, — шепотіла, прижмуруючи свої гарні очи, — але вже не цїлуй так, бо не годить ся.
— Як не маю цїлувати — відповів лицар, — коли менї мід не такий солодкий, як твої уста? Я вже думав, що прийде ся менї всохнути без тебе, аж мене сам князь сюди вислав.
— То князь знає?
— Я єму все сказав. А він єще і був радий, приганувши собі князя Василя. Ей, хиба ти менї чогось завдала, дївчино, що вже і сьвіта поза тобою не бачу.
— Ласка се Божа таке твоє заслїпленє.
— А тямиш сю ворожбу, яку вчинив сокіл, коли стягнув наші руки до купи? Знать так вже було судило ся.
— Тямлю...
— А я з туги ходив в Лубнах на Солоницю і ти менї там привиджувала ся, як жива, а коли-м лиш простягнув руки, тось все зникала. Але вже менї більше не втечеш, бо думаю, що вже нам більше нїчого не стане на перешкодї.
— Єсли що стане, то не моя воля.
— Скажи менї єще раз, що мене любиш!
Єлена спустила очи, але відповіла з повагою і виразно:
— Як нїкого на сьвітї.
