диви ся, слухай і вертай, коли лишиш ся живим, бо се не легка подорож.
— Ваша княжа милість є шафаром моєї крови. Кілько маю з собою людий взяти?
— Возьмеш з собою сорок почтових. Виїдеш сегодня над вечером, а нїм поїдеш прийдеш єще по інструкциї. Се поручаю вашмосцї важну місию.
Пан Биховець вийшов утїшений; в передпокою стрінув Скшетуского з кількома офіцирами від артилєриї.
— А що там? — запитали єго.
— Сегодня вибираю ся в дорогу.
— А куди, куди?
— До Чигирина; а звідтам єще дальше.
— То ходи зі мною — сказав Скшетуский.
І запровадивши єго на кватиру, давай просити, щоби єму відступив сю місию.
— Так як приятель — каже — жадай, чого хочеш, коня турецького, дам, нїчого не пожалую, колибим лишень міг їхати, бо душа рве ся в тамті сторони. Хочеш гроший, дам, тілько відступи менї сю службу. Слави се не принесе, бо коли має бути війна, то зачне ся ту скорше, — а згинути можеш. Знаю також, що Гануся тобі мила, так як і другим; поїдеш, то єї тобі збаламутять.
Сей послїдний аргумент поцїлив пана Биховця лїпше як другі, але все таки опирався. Щоби на се сказав князь, колиби уступив? чи не взявби єму сего за зле? Таж се прецїнь доказ княжої ласки таке порученє.
Почувши се, Скшетуский полетїв просто до князя, і казав себе сейчас замельдувати.
По хвили вернув паж з повідомленєм, що князь позволяє війти.
Намісникови било ся серце як молот, бо ануж почує коротке: ”нї!“, по котрім не лишить ся нїчого більше, як всего понехати.
— А що скажеш? — спитав князь, побачивши намісника.
— Мостивий князю, я прийшов просити найпокірнїйше, щоби менї повірено виправу на Сїч. Биховець може би і уступив, бо є менї приятелем, а менї на сїм залежить більше, як на житю, — лишень Биховець боїть ся, що ваша княжа милість буде ся на него кривити.
