ся поривати обставинам. Вже з природи був незвичайно підприємчивим і енерґічним. Нє ждав він на се, що єму судьба наднесе; любив він борикати ся з судьбою і кувати свою долю на перекір обставинам, тому і було єму тяжко сидіти в Лубнах з заложеними руками.
Отже постановив щось робити. Мав він служку Ржендзяна, ходачкового шляхтича з Полїся, що хоч мав лиш шіснайцять лїт, але був франтом, кутим на чотири ноги, що міг і старого лиса вивести в поле. Єго то порішив тепер Скшетуский вислати до Єлени на розвіди. Лютий вже був скінчив ся; дощі переставали падати і на марець заповідала ся погода. Дороги мусїли також пооправляти ся. Отже Ржендзян вибрав ся в дорогу. Пан Скшетуский дав єму лист, паперу, пер і фляшку чорнила, і наказав єму щоби пильнував сего добра, як ока в голові, бо памятав добре, що сих річий нема в Розлогах. Поручив також хлопцеви, щоби не говорив від кого їде, щоби удавав, що їде до Чигирина і щоби звертав на все пильну увагу, а особливо, щоби розвідав ся добре, про Богуна, де він знаходить ся і що поробляє. Ржендзян не дав собі повтаряти поручень два рази, насунув шапку на бакир, свиснув нагайкою і поїхав.
Для пана Скшетуского настали тепер тяжкі дні очікуваня. Для скороченя часу стинав ся в пальцати з паном Володийовским, що був великим майстром в сїй штуці, або кидав списою до перстеня. Стала ся також в Лубнах пригода, котрої намісник мало житєм не заплатив. Одного дня зірвав ся з ланцуха медвідь на замковім подвірю, і покалїчивши двох машталєрів, сполошив конї пана комісара Хлїбовського і вкінци кинув ся на намісника, що ішов власне з цекгавзу від князя, без шаблї, маючи лишень в руках легонький патик з мосяжною головкою. Намісник бувби без сумнїву згинув, коли би не пан Льонґін, котрий, побачивши з цекгавзу, що ся дїє, вхопив за свій Зервікаптур і прибіг на ратунок. Пан Льонґін сказав ся гідним потомком Стовейка, бо на очах цїлого двора відвалив за одним замахом медвежу голову разом з лапою. Сей доказ надзвичайної сили бачив з вікна сам князь, котрий впровадив опісля пана Льонґіна до покоїв княгинї, де Гануся Божобогата так надила єго оченятами, що на другий день
