славу христіяньства і нашого народу, а мені допоможи сповнити свої обіти, щобим міг знайти потїху в смутку, або славну смерть на полю битви.
— То васць зложив якісь обіти що до війни?
— Так чесному товаришеви отворю всї тайни моєї душі, і хоч богато говорити, то коли вацьпан радо слухаєш, то зачну: Знаєш вашмосць, що мій герб називає ся Зервікаптур, а се для того, що коли єще під Ґрунвальдом мій предок, Стовейко Подбіпєнта, зобачив трох лицарів в монаших каптурах, як їхали в однім рядї, заїхав їх з боку, і за одним замахом стяв всім тром голови, а про сей славний вчинок пишуть лїтописи, з великими похвалами для мого предка...
— Видно, що не лекшу руку мав сей предок від васцї, але і зівсїм справедливо назвали єго Зервікаптуром.
— За се єму король і герб надав, а в гербі три козячі голови на срібнім поли, на памятку тих трох лицарів, бо они мали такі самі голови вироблені на своїх щитах. Сей герб, разом з сим ось мечем, переказав мій предок Стовейко Подбіпєнта своїм потомкам, з заповітом, щоби старали ся підтримати славу роду і меча.
— Нема що казати, походиш вашмосць зі славного роду!
Ту пан Льонґін почав ревно вздихати, а коли єму стало трохи лекше, так говорив дальше:
— Отже будучи послїдним з цїлого роду, зложив я в Троках обіт перед Пресьвятою Дївою, що буду жити в чистотї і не оженю ся скорше, доки за славним приміром мого предка, Стовейки Подбінєнти, не зітну тим самим мечем трох голов разом від одного замаху. О Боже милосерний, бачиш, що я зробив все, що було в моїй силі. Чистоту зберіг до нинішного дня, серцю сказав мовчати, шукав війни, але не мав щастя...
Поручник усьміхав ся під вусом.
— І не стяв вацьпан трох голов?
— Нї! не удало ся! Щастя нема! Бувало нераз по дві, але трох нїколи. Не удало ся заїхати, а годї просити ворогів, щоби ся рівно поуставляли. Бог один бачить мій смуток. Є сила в костех, маєток є... але молодість минає, добігає менї вже сорок