за поясом меч рівно тяжкий як черес, а черес рівно тяжкий як дотеп. Але єсли я коли пив вино за гроші більшого дивака, то позволю себе назвати таким кпом, як той, що мені вино купує.
— А то єго обїхав! — кричала сьміючи ся, шляхта.
Але Литовець не гнівав ся, махав тілько рукою, усьміхав ся лагідно і повторяв.
— От давбись вацьпан спокій — слухати гадко.
Пан Скшетуский приглядав ся цїкаво тій новій особі, що дїйсно заслугувала на назву дивака. Передівсїм був се чоловік так високого росту, що головою майже досягав до стелї, а що був надзвичайно худий, то видавав ся єще висшим. Широкі рамена і жилавий карк вказували на надзвичайну силу, хоч була на нїм тільки шкіра і кости. Живіт так єму запав ся під грудь ми, що виглядало мовби рік не їв, хоч вбраний був богато в сїру курту зі сьвіґодзінського сукна, з вузкими рукавами. Чоботи мав високі, шведські, що вже тодї зачинали входити в моду на Литві. Широкий, лосевий пояс, добре випакований червінцями, не маючи ся на чім тримати, опадав аж на бедра, а до пояса був привязаний крижацький меч і то так довгий, що сягав аж під пахи сего великана.
Та хтоби настрашив ся меча, скороби успокоїв ся, глянувши на єго властителя. Єго обличе було худе, так само як ціла єго особа. Брови звисали в долину так само як пара вусів коноплянної барви. А лице було так уцтиве і щире, як в малої дитини. Сї звисаючі брови і вуса надавали єму смутного і зажуреного а заразом і сьмішного вигляду. Виглядав на чоловіка, що ним люди попихають, але пану Скшетсукому подоб ав ся від першого погляду за тую щирість, що била з єго облича і за знаменитий жовнірський убір.
— Пане наміснику — сказав — то вашмосць від князя Вишневецького?
— Так є.
Литовець зложив руки якби до молитви і підніс очи в гору.
— Ах, що се за великий войовник, що се за лицар, що се за вожд.
— Дай Боже Річи посполитій таких як найбільше.
— Певно, певно. А чиби не можна до нього під прапор?
