було їх так богато. Все те видало ся намісникови дуже підозрілим. Коли би гетьман великий вислав Абданка до Кодака дав би єму прецї сторожу з реєстрових, а подруге, з якої причини казав би єму іти від Чигирина степом, а не водою? Потреба переправлюваня ся через всї ріки, ідучі Дикими Полями до Днїпра, могла тільки похід припізнити. Виглядало оно радше, що пан Абданк хотів власне поминути Кодак.
А таксамо і особа пана Абданка дуже застановила молодого намісника. Він зараз завважав, що Козаки, котрі обходили ся зі своїми полковниками дуже поуфало, відносили ся до него з надзвичайною почестию, ядби до правдивого гетьмана. Мусів се бути якийсь великий лицар, а се ще більше дивувало пана Скшетуського, бо знав Україну і по сім і по тім боці Днїпра, а прецї нїчого не чув за такого преславного Абданка. При тім в обличу сего мужа було щось особливого — якась утаєна сила, що била з лиця, як жар від полуміня, якась незломна воля, вказуюча, що сей чоловік перед нїким і нїчим неуступить. Таку власне волю в обличу мав князь Ярема Вишневецький, але що у князя було природним даром, відповідним єго уродженю і власти, се могло застановляти у чоловіка з незнаним назвиском, що заблукав в глухому степу.
Пан Скшетуский довго роздумував. Раз думав, що то може який могучий банїт, що гонений вироком шукав захисту на Диких Полях, то знов, що се ватажко розбійничої шайки, але се послїдне було зівсім неправдоподібним. І убір і мова сего чоловіка вказували на що иньшого. Отже намісник не знав зівсім чого ся тримати, однак мав ся на осторожности, а тимчасом Абданк казав собі подати коня.
— Мосцї наміснику — сказав, — кому в дорогу тому час. Позволь собі єще раз подякувати за ратунок. Коби Бог позволив мені відплатити ся рівною прислугою.
— Не знав я, кого ратую, проте і на вдячність я не заслужив.
— Твоя се модестия (скромність) так говорить, що а рівна хоробрости. Приймиж від мене сей перстень.
Намісник нахмурив ся і подав ся крок назад, мірячи очима Абданка, а сей говорив дальше з батьківською повагою в голосї і поставі:
