до гори, пізнав намісник від першого погляду, що се були по більшій части Татари. Козаків було лишень кільканайцять. Через голову пана Скшетуского перелетїла як блискавка думка, що коли вже Татари є на Хортици, то Хмельницький мусїв вже вернути з Криму.
На чолї сеї громади стояв старий Запорожець великанського росту з завзятим, суворим обличем. Він зближивши ся до огню спитав:
А котрий ту посол?
— Я — відповів гордо пан Скшетуский.
— Ти?
— А чиж я тобі брат, що менї "ти“ говориш?
— Знай, грубіянине, політику — підхопив вахмістр: — говорить ся: Ясно вельможний пан посол!
— На погибельже вам, чортові сини! щоб вас серпягова смерть! ясно вельможні пани! А пощо ви до отамана?
— Не твоя річ! знай тілько, що твоя шия в тім, щоби я як найскорше дістав ся до отамана.
В тій хвили висунув ся другий Запорожець з громади.
— Ми ту з волї отамана — сказав, — пильнуємо, щоби ся нїхто від Ляхів не зближав, а хто ся зближає, маємо вязяти і доставляти, що і зробимо.
— Хто добровільно їде того не будеш вязати.
— Буду, бо такий наказ.
Втім старий великая перервав:
— Заведем посла, але за бороду — ось так!
Сказавши се, сягнув рукою до бороди намісника.
Але в тій хвилї зойкнув і, якби ражений громом, звалив ся на землю.
Намісник розтріскав аму чеканом голову.
— Бий! ріж! — роздали ся обурені голоси в громадї.
Княжі Семени кинули ся на ратунок свого вожда, гукнули самопали, крики: ріж! бий! злили ся з брескотом желїза. Счинила ся безладна битва. Подоптані в замішаню огнї погасли і темрява покрила борючих ся. Незабаром одні і другі збили ся так, що бракувало місця до розмаху, і ножі, кулаки і зуби заступили шаблї.
Нагло з глубини острова відізвали ся численні нові накликуваня і крики; напасникам надходила поміч.
Єще хвиля, і булаби прийшла за пізно, бо карні семени брали вже
