— Господи Боже! мій єґомосць, то ми вже на морю...
— Ріка се така могуча, не море — відповів Скшетуский, — а береги побачиш, як мрака опаде.
— Думаю, що нам вже незадовго доведе ся і на Туреччину мандрувати.
— Помандруємо, єсли нам скажуть; впрочім бачиш, що не самі ми плинемо.
І справдї можна було доглянути, що разом з ними плило кільканайцять байдаків і вузких чорних козацьких чайок, пообшиваних очеретом. Одні з сих суден плинули з бистрою струєю води в долину, другі змагали ся поволи в гору ріки при помочи весел і вітрил. Везли они рибу, віск, сіль і сушені впшнї до надбережних міст, або знов вертали з замешкалих околиць наладовані припасами поживи для Кодака і з товаром, що находив охочих купцїв на Сїчовім Базарі. Днїпрові береги були вже починаючи від впливу Псьоли чистою пустинею, на котрій лише денеде білїли ся козацькі зимівки, але ріка становила шлях, що лучив Сїч з прочим сьвітом, отже і рух на нїй був досить значний, особливо коли зібрані води улекшували плавбу, і коли навіть пороги, крім Ненаситця, були можливими до перебутя для суден, що ішли долї рікою.
Намісник приглядав ся цїкаво тому річному житю, а тимчасом єго байдаки плили стрілою до Кодака. Мрака опала, і береги зарисували ся зівсїм виразно. Над головами пливучих перелїтали мілїони водяного птаства, пелїканів, диких гусий, журавлїв, качок і чайок, куликів і риболовів; в прибережних очеретах чути було такий гамір, таке булькотанє води і битє крил, що сказавбись, що там відбувають ся сойми або війни пташі.
За Кременьчуком стали береги низші і відкриті.
— Гляньтено єґомосць! — закликав нагло Ржендзян, — та воно нїби то сонце пече, а на полях снїг!
Скшетуский подивив ся: дїйсно, як засягнув оком, блищала в сонїшних лучах по обох боках якась біла поволока.
— Гей, старший! а що се там білїє ся? — спитав керманича.
— Вишнї, пане! — відповів старший.
Були се дїйсно вишневі лїси, зложені з карликоватих дерев, котрими були порослі оба береги ріки за уйстями Псьоли. Їх солодкі, великі
