— На конї і на берег! — закомандрав пан Скшетуский. — Впровадити конї на байдаки і чекати на мене!
Тимчасом в кімнатї старий хорунжий сказав до Заґлоби:
— Чув я, що васць собі заходиш з козацькими полковниками і пєш з ними.
— Про публїко боно, (для загального добра), мосцї хорунжий.
— Маєш васць острий дотеп, і мабуть більший від встиду. Хочеш собі з'єднати Козаків при келишках, щоби опісля в разі побіди, були тобі приятелями.
— Хочбим навіть, будучи турецьким мучеником, не хотїв зістати і козацьким, не булоби в тім нїчого дивного, бо два гриби могуть і найлїпший борщ зіпсувати. А що до встиду, нїкого не прошу, щоби зі мною пив — сам єго випю, і дасть Бог, що менї не буде гірше смакувати від сего меду. Заслуга, як олива, мусить виплинутв на верха.
В тій хвили вернув Скшетуский.
— Люди вже їдуть — сказав.
Зацьвіліховський налив мірку:
— За щасливу подорож!
— І здоровий поворот! — додав пан Заґлоба.
— Буде ся вам добре їхати, бо води страшенні.
— Сїдайте, вашмосцьове, випємо решту. Не великий се анталок. Сїли і пили.
— Цїкавий край побачиш васць — говорив Зацьвілїховський.
— А кланяй ся панови Гродзїцкому в Кодаку! Ей, жовнїр се, жовнїр! Сидить на кінци сьвіта, далеко від гетьманських очий, а порядок у него такий, що дай Боже такого в цїлій Річи посполитій. Знаю я добре Кодак і пороги. За давних лїт, нераз туди їздив, коли подумаю, що все те перейшло, минуло, а тепер...
Ту хорунжий спер сиву голову на руцї і задумав ся глубоко. Настала хвиля тишини; чути було лишень тупіт коний при брамі. Се послїдні з людий пана Скшетуского виїзджали на берег до байдаків.
— Мій Боже — говорив, збудивши ся з задуми Зацьвілїховський — а однак давнїйше, хоч і були непорозуміня, таки були лїпші часи. Ось памятаю так як нинї, під Хотином, двайцять сїм лїт тому назад. Коли гусария ішла під Любомірським до атаку на яничарів, то Козаки в
