ка» культура остаточно опинилася у сліпому куті. Треба було шукати з нього виходу, бо засіяний большевизмом цвіт духової примітивізації й культурного варварства розростався так буйно, що зачав лякати вже саму совєтську владу, прибираючи масштабів, незнаних навіть у півдикій Московщині. Становище режиму ускладнялося й тим, що поруч із упадком московської культури серед поневолених націй СССР відбувалися якраз протилежні процеси культурного ренесансу. Большевизм справді намагався й їх затруїти своїми впливами, але без успіхів. Вимушені в тій початковій порі на совєтській владі уступки, дали можливість національним рухам чимало скористати з непевних позицій війни. Прибираючи примусову «соціялістичну» форму назовні, вони на ділі виповнювали її національним змістом, себто робили якраз протилежне намірам і плянам лєнінської національної політики: в цей період бачимо серед поневолених націй у СССР розвиток літератури, мистецтва та інших галузей культури, який посилював протимосковські тенденції, що їх відомий український поет Хвильовий символізував гаслом: «Геть від Москви — орієнтація на психологічну Европу…»
Сталінізм зрозумів загрозливе для нього значення цих національних культурних процесів, що розвивалися на тлі пореволюційного занепаду «провідної» московської культури; і обрушився на них цілою силою свойого апарату й терору. Особливо великі жертви віднесла в цій боротьбі за свою культуру — Україна.
