народи мали своїх особливих богів. Всякий нарід мусить вірити, коли хоче довго жити, що в ньому і тільки в ньому зосереджується місія рятування світу; що він живе для того, щоб стояти на чолі інших народів і втягати їх до себе во єдино… Призначення московської людини безспірно всеевропейське й усесвітнє»…
Безпереривне наростання цієї месіянської тенденції з особливою силою виявилося в московській літературі й відбивається на цілому її розвиткові аж до сучасности. Духове наставлення — «Москва — Третій Рим» — просякає творчість Пушкіна, Аксакова, Тютчева, Данілєвського, Достоєвського та багатьох інших. Аксаков сформулював його таким твердженням: «Московська історія має значення всесвітньої сповіди. Вона може читатися як житіє святих (!)»… Навіть в останній передреволюційній добі, коли вже виразно відчувалося наближення кризи московської культури, і її позначав занепадницький декаданс, навіть і тоді формула Достоєвського стимулювала творчість московських письменників. Символіст Андрей Бєлий, який полонив у ті часи вже соціяльно розложену й духово надломану московську суспільність, голосив ув екстазі:
— «Росія, Росія, Росія,
— Месія грядучого дня!..»
Дореволюційна ґенерація московських письменників, уже опинившися в буревію революції, не переставала живитися старою ідейною спад-
