дою: терором і насильним накиненням цим націям впливів московської культури. При всій штучности свойого історичного розвитку, в значній мірі «крадена» (в ній перехрещуються численні чужи впливи) і творена відірвано від власного народнього тла — ця культура проте відбила в собі московську психольоґічну стихію, зо всіма згаданими рисами її нездорової екзальтованости, неупорядкованости, й деструктивізму. Всі ці елєменти позначилися на синтезі московської культури. Звідси виходить її тяга до «космічности» (або, як каже відомий московський фільософ Бєрдяєв — «апокаліптичної настроєвости») і віра в своє особливе «месіяське» покликання. Якраз завдяки цій тенденції, як також і ґрандіозній імперській системі, в якій вона розвивалася — московська культура, при всій своїй штучності й унутрішній неорґанічності, все ж зуміла перетворити себе в експанзивний і аґресивний фактор.
Всі творці московської культури відчували й розуміли її основну ідею, як ідею месіянську. На цій базі сходилися всі течії московської культурної думки, що при своїх ідеольоґічних розходженнях однаково сприймали ідею Москви, як месіянське післанництво «Третього Риму». В історичному процесі, ця ідея глибоко просякла не тільки свідомість, але й інстинкт носіїв московської культури. Клясичне сформульовання ідеольоґічної концепції московського культурного месіянства дав Достоєвський такими словами: «Істина одна! А значить тільки один із народів може мата справжнього Бога, хоч би інші
