їм же первороднім інстинктом (душею) — московською. Ця парадоксальна суперечність у всій своїй силі виявилася й у т. зв. лєнінській національний розвиток народів СССР і навіть теоретично визнаючи, що він «вповні» укладається в марксівські «закономірності» — ця політика водночас старалася його гальмувати, інстинктом свойого московського первородства відчуваючи, скільки небезпек ховає в собі для московського державного месіянства!
Треба признати, що інстинкт большевицької еліти був прозорливішим від її розумових схем! Він уже тоді правильно відчував ті наслідки, до яких остаточно зможе привести процес еманципації національностей СССР. Але одразу застосувати старі по формі методи асиміляції, совєтська влада не могла з багатьох міркувань.
Після розвалу російської імперії, процес відродження поневолених націй переходив зо стихійною, прискореною силою. Заперечити й зліквідувати його прямими ропресіями большевизм не мав можливости, бо самий ще переходив критичну стадію боротьби за владу та не посідав для цього вистарчальних сил. Автім, балансуючи між вказаними суперечностями теорії і практики, між надуманими проґрамовими схемами і московським великодержавним інстинктом — він самий ще не здавав собі справи, яку конкретну позицію треба йому зайняти в національному питанні. Виявом цих хитань і була лєнінська національна політика.
В плані теоретичному — вона намагалася узгіднити національні рухи з концепцією марк-
