ріяльних форм коленого історичного етапу). Беручися за кардинальну перебудову всіх форм суспільного існування — большевизм не сумнівався, що вона закономірно потягне за собою й процеси деґенерації націй, які — повільно втрачаючи свій (неповторний на ділі!) зміст, взаємно нівелюючися і втрачаючи стимули для окремішнього існування — остаточно витворять новий тип інтернаціонального суспільства.
Виходячи з цієї хибної ідеолоґічної й теоретичної передпосилки, большевизм спочатку розцінював процеси національного відродження, що після революції вибухли серед поневолених народів СССР, тільки як переходову стадію, чи фазу, що остаточно уложиться в його проґрамові схеми історичного розвитку, і навіть допоможе їх скоршій реалізації. Звідси одне з пояснень, чому большевизм — ідеолоґічно й проґрамово ворожий лібералізмові — формально прийняв саме лібералістичні засади в своїй первісній національній політиці. Кажемо — одне з пояснень, бо цей «лібералізм» обумовлявся і іншими причинами.
Ми вже згадували, що большевизм, як духове й навіть як соціяльно-політичне явище, був породженням московської стихії; її психолоґічним продуктом… Свій унутрішній нерозривний звязок з Московщиною та її історією, еліта большевизму завжди глибоко відчувала при всій своїй теоретичній вірності ідеолоґічно-проґрамовим схемам марксизму. Це відчуття спричинювало її внутрішню роздвоєність. Інтелектуально (розумово) вона була марксистською; сво-
