віть самих ляхів, з найбільш совістливих і богобоязливих. Так, польський письменник Млодзяновський каже: „Я думаю, що коли б Господь Бог зібрав в одне місце усі сльози бідного народу, пролиті й досі проливаємі з-за притисків, то людина утонула б в них. Мила Україно, — питає Млодзяновський, — в чім ти потонула? В сльозах народу. Милий Каменець, з чого ти загинув? Слізьми бідного народу до тебе приплило турецьке взяття“[1]. Млодзяновський нагадав про ту нещасну пригоду в 1672 р., коли султан турецький Магомет IV рушив на Україну з великим військом в 150.000, взяв фортецю Каменець, в'їхав на коні в собор, вимостив иконами вулиці, забрав у неволю безліч люду, як кажуть, одних українських хлопців взяв 800 в яничари. Нарід ховавсь по лісах; хто тільки зміг, тікав світ за очі.
Московський піп Лук'янов, йдучи в Св. Землю через Україну, записав біля 1702 р. таке: «Бысть сіе путное шествіе печально и уныло, бяше бо видѣти ни града, ни села; аще бо и быша прежде грады красны и нарочиты села видѣніемъ, но нынѣ точію пусто мѣсто. Пустыня велія и звѣрей множество, козы дикія, и волци, лоси, медвѣди, ныне же все развоевано да разорено отъ крымцевъ. А земля зѣло угодна и хлѣбородна, и овощу всякаго многа; сады — что дикій лѣсъ; яблоки, орѣхи волошскіе, сливы, дули, да все пустыня, а они собаки (татари) пришедъ и разорятъ, а всѣхъ людей в полонъ поберутъ. Не погрѣшу эту землю назвать златою, понеже всего много в ней родится. И идохомъ тою пустынею пять дней, ничто же видѣхомъ»[2].
8