жували їм «гнѣвомъ народа». Священник помолився на єктенії і сказав, не докінчивши навіть слова, «благоче…», а потім хоч і виправився, а все ж треба було його викликати до комітету і послухати пояснення… Треба доглядати за учителем, що за «пулькою» прогавив початок революції, а потім з'явився в комітет поговорити про те, як і що треба зробити, щоб помирити городовиків з козаками, і сказав, що він наміряється радити козакам, щоб вони городовиків приняли в козаки. Учитель цей великий «контр-революціонер», бо він не тільки не хоче козаків розкозачити, а хоче ще й городовиків окозачити. Просвирниця десь комусь сказала, що член комітету Х. коли й сидів у тюрмі, так не за що, а за те, що бджоли вкрав, але вона не знала, що після амністії Тимчасового Уряду про «бджоли» вже згадувати не можна, і тому просвирниця — ворог Тимчасового Уряду, монархістка, — комітету треба і за нею назирати.
Комітет мав скрізь свої очі, свої уха. Станична адміністрація до послуг комітета. Комітетчики шукають «контр-революцію» не тільки в станиці а й на хуторах — по цілому юрту, набувають смак їздити на «тройці», заганяють коней.
Козаки поглядають на комітет, на коней і морщаться.
Комітет піклується про ознайомлення населення з успіхами революції, окликає раз, два, три рази на тиждень віча, а «оратори» розповідають про Роспутина, про «славнаго вождя революціи Керенскаго», поясняють, що то є Всеросійські Установчі Збори, говорять про землю, про волю, про рівність, про ріжні хороші речі, що їх колись дадуть населенню Російські Установчі Збори. Комітети розповсюджують книжки, листівки, портрети.
Багато нових слів чують козаки й городовики (книжок більшість їх не вчитає, а коли вчитає, то не зрозуміє), але в станицях ні один оратор, за виключенням незначної кількости їх, не каже ні одного слова про те, як позбутися найбільшої болячки станичного життя — незгоди між козаками та городовиками, та як організувати нове життя Кубані. Представники російської інтелігенції розуміють, що єдиний шлях об'єднання населення це — окозачення городовиків, але вони дивляться на козаків, як на контр-революціонерів, і не хотять побільшувати їх кількости і тому не закликають козаків піти на жертву, на те, щоб згодилися вони в інтересах краю «перерізати паляницю надвоє». Вони сподіваються, що Російські Установчі Збори, або примусять козаків розкозачитися, або в инший спосіб примусять їх дати землю городовикам, як городовикам, і привчають останніх покладати надії на Всеросійські Установчі Збори. Подекуди представники російської інтелігенції знайомлять населення з земством. Козацька інтелігенція розуміє добре, що знищенням «посаженного» і дрібними полегкостями городовиків задовольнити вже не можна, але вона теж не закликає козаків на те, щоб згодилися в інтересах самого ж козацтва приняти городовиків у козаки, бо добре знає, що коли станеться це — то станеться і друге, а саме те, що земля перейде в руки тільки козаків хліборобів, а козаки не хлібороби не матимуть її.
