Всі городовики — чужинці, а в той же час і вони й козаки в значній більшості прийшли з України. Мати городовичка співає над колискою тих же пісень, що співає й мати козачка. Маленький козак і маленький городовик бояться одного і того ж «хо», однії й тії ж «вови». Семилітній городовик однаково носить «вечерю» своїй бабусі, як і семилітній козак. Щедрувати й колядувати і городовицькі і козацькі дівчата ходять разом, і городовички співають не краще від козачок. І в козаків не відбувається весілля без короваю і гільця, а городовицькі бояри й дівчатка-світилки однаково пишаються, як і козацькі. Мати, жінка, сестра, дочка — козачки й городовички однаково і тими же словами тужать за батьком, за мужем, за братом, за сином, а коли задзвонять «по мертвому», козак перед тим, як зняти шапку, не питає: «чи по козакові, чи по городовикові?» і т. д., і т. д.
Мова, пісні, звичаї у більшості козаків і у більшості городовиків одні, бо вони діти одного народу, брати.
Політика російського уряду і безголов'я роз'єднали братів і зробили їх ворогами.
Обезголовлене населення Кубані, «образоване» російським учителем, а почасти «словесностью», поволі привчається покірливо нести тягар безправности.
Колись вільне і вільнолюбне козацтво обертається в зброю в руках російського уряду, яку останній все частіше і частіше починає вживати для «усмиренія» непокірливих мешканців «тюрми народів». Козак стає не аби-якою підпорою існуючого ладу і, ніби вдоволений своєю долею, мріє лише про те, щоб «коней не дуже бракували». Боязка думка козацька вже не сягає навіть до бажання позбутися справки на свій кошт (революція р. 1905 не подарувала козакам і мрії про скасування справки).
Справка, поголовна служба та одбучі (натуральна повинність) поволі руйнують козацьке господарство. Козак, помітивши, що до нього наближаються злидні, що злидні ось-ось-ось знищать його добробут, нашорошується, щукає-вишукує причини підупадку господарства. І знаходить її. Казакові здається, що убожіє він через городовика, йому здається, що коли б у станиці не було городовиків, то злидні не заглянули б у козацьку хату. Козак напосідає на городовика.
До революції р. 1905 ні козакові ні городовикові і не сниться можливість полагодження відносин між ними, можливість утворення спокійного співжиття. Козак все сподівається, «що городовик піде собі», і все його підштовхує, щоб ішов. Городовик «з дому» не хоче йти і все надіється, що може ж таки можна буде й йому «глинки вкопати».
