нахил до громадського життя, починає думати лише про те, щоб можна було йому вільно «глинки вкопати», «дровець нарубати» (по закубанських станицях), «корову чи гусей попасти» (революція р. 1905 подарувала городовикам мрію про скасування «посаженного»).
Городовик тримається так, ніби не дід його чи батько в станицю прийшов двацять–трицять–п'ятьдесят літ тому, а він сам прибув учора чи позавчора. Він нічого від козаків не вимагає і не просить, а чекає, коли козаки на нього зглянуться та полегшать його безправне становище. Городовик не від того, щоб на нього було покладено всі ті обов'язки перед станицею, перед краєм, перед державою, які мають козаки. (Певно, коли б і кубанському козакові довелося опинитися в становищі «городовика» на Полтавщині, то, як би скрутно не було йому, він не вимагав би і не просив би, щоб сільська громада дала йому наділ землі і всі права селянина-громадянина, козак теж чекав би).
Городовики («посаженщики» і взагалі всі ті, які живуть у станиці) не об'єднані. Лише перед революцією р. 1905 по багатьох станицях вони стали гуртуватися з метою організувати свою «городовицьку» школу.
Городовики — вічняки та хуторяне, теж ж — чужинці». І ті й другі складають досить численну і міцну економічно групу пересеселенців, головним чином, з України. «Вічняки» вже скупили чимало панської землі; хуторяне тримають в оренді більшість панських земель (і участки «шкільні», «церковні», «громадські» і т. п.). Війна та революція перешкодила цим заможнім хліборобам остаточно розвязати «земельне питання» на Кубані в частині його, що торкається «панських земель» (купували вічняки землю почасти при допомозі поземельного банку, засновуючи товариства). Ці городовики користуються в козаків не аби-якою повагою. Козаки поважають достаток, а вічняки — «не шушваль».
Вічняки і хуторяне теж не об'єднані. Ще дужче, ніж «посаженщики», відбилися вони від громадського життя і вже ніякого клопоту не чинять козакам, бо і в станиці бувають лише тоді, коли треба задовольнити потреби релігії (охрестити дитину, одговітися, посвятити паску і т. д.).
Городовицькі села, як і козацькі станиці, мають своїх «городовиків». Селяне-городовики — не «зайди», не «приблуди», вони — «корінні». «Тільки й того, що в салдатах служать» — так означається ріжниця між козаками і «городовиками», що живуть селами.
Доля городовиків не «корінних», що живуть по селах, майже нічим не ріжниться від долі городовиків, що живуть по козацьких станицях.
Городовики — городяне, — їх мало (коло ⅟₇ кількости всіх городовиків) і живуть вони відокремлено. Городяне з козаками станичанами здибуються, головним чином, лише на базарі, купуючи в останніх хліб, дрова, городину і т. д. По містах їх значна більшість, козаків меншість; але тут в міському житті вони всі рівні.
