«Боже, наш Боже! Боже милостивий!
Що ми родилися в світі нещасливі!
Служили ми вірно в полі і на морі,
Та, зосталися убогі і босі і голі.
Старалися ми землю заслужити,
Щоб в вольності нам віку дожити.
Дали нам землю від Дністра до Бугу,
А границею по бендерську дорогу —
Дністровий і Дніпровий обидва лимани,
Добувати рибу, справляти жупани.
Прежню землю взяли та й цю відбірають,
А Тамань нам дати тепер обіцяють!
Ми б пішли й туди, аби нам сказали,
Щоб не загубити козацької слави».
Народня пісня[1].
Цариця Катерина з радістю згодилася здихатися Чорноморців і дала їм «грамоту» на землі між Азовським морем та річкою Кубанню — «Кубань», по-черкеському «Пшиз», що означає «князь річок», в старі часи звалася «Варданус»[2] — які пожалувала їм «въ вѣчное владѣніе».
«Всѣ состоящія на упомянутой нами пожалованной землѣ всякого рода угодья, на водахъ же рыбныя ловли — каже, між иншим, ця грамота — остаются въ точномъ и полномъ владѣніи войска Черноморскаго, исключая только мѣст для крѣлости на островѣ Фанагорія и для другой при рѣкѣ Кубани, съ подлежащимъ для каждой выгономъ, которыя для вящей войску и особливо на случай войны безопасности сооружены быть имѣютъ»[3].
Або в кріпаки чи в російську армію, або на Кубань — таке питання козаки повинні були вирішити. Чорноморці не хотіли йти в кріпаки, не хотіли вони й козацтва позбавитися, а де-хто і на Кубань не згодився йти.
|
«Дарувала Катерина козакам лимани, |
- ↑ М. Уманець, та ж сама праця. Склав цю пісню А. Головатий.
- ↑ И. Попко. «Черноморскіе казаки въ ихъ военномъ и гражданскомъ быту». С. П. Б. 1858 р.
- ↑ «О времени поселенія бывшаго Черноморскаго казачьяго войска на мѣста нынѣ имъ занимаемыя и о происходившихъ перемѣнахъ по военному и гражданскому управленію». Записка, составленная по архивнымъ источникамъ въ 1865 г. есауломь Барилкомъ и хорунжимъ Кіяшко. «Кіевская Старина», 1897 р. № 5, ст. 49.
