в руках Денікина й Добр. Армії і не визнає за ними права на першенство в цій справі, не відмовляючися працювати з ними поруч.
Досить влучно характеризує поведінку Краснова ген. Лукомський:
«Донський Отаман ген. Краснов, вступаючи в згоду в німцями, вів подвійну гру й, страхуючи Дон від усяких випадковостей, лише «тимчасово», «з стратегічних (як він висловився) міркувань» хотів приєднати до Дону частину сусідніх губ… почувалося, що він в решті решт не відділяє Дону від Росії й на боротьбу з Радянським Урядом до краю піде й поведе за собою Дон»[1].
Дійсно, сам Краснов каже про себе:
«Отаман знав, що всі козаки на Москву не підуть. Отаман відчував, що у нього нема сили примусити їх піти, і тому робив усе можливе, щоб вони пішли самі»[2].
Старий Алексєєв краще від Денікина розумів Краснова й намагався стримувати свого упертого самозалюбленого співробітника від загострення відносин з Доном, доводячи йому сучасну залежність Добр. Армії від нього.
«Мушу отверто сказати Вам», писав він 30 червня Денікинові, «що загостренність (між Красновим і командуванням Добр. Армії), яка доходить до крайньої межі й менш усього основана на суті справи, ніж на характері зносин, на тоні паперів і телеграм, паралізує цілком усяку працю. Ми залежим від Дону ще багато де в чому… Якщо не одержу грошей (від союзників), то єдине джерело — знову звернутися до Дону, бо Ви знаєте, що на Кубані нічого не можна одержати. При наших відносинах не знаю, яким шляхом доведеться мені йти, щоб збезпечити існування ще на місяць, необхідний для обов'язкового виходу нашого на Волгу. Тільки там я можу сподіватися на одержання засобів. Залишаючися в глухому кутку Кубані, ми мусімо через 2–3 тижні поставити безповоротно питання про ліквідацію Армії. Мій особистий висновок такий, що заглиблення наше на Кубані може привести до загибелі, що обстанова кличе нас на Волгу»[3].
Між иншим, цікаво, що сам Алексєєв, очевидно, придивившися до кубанців під час походу, не покладав на них великих надій, що до повної слухняности й безумовної підтримки Добр. Армії. Свого погляду він не змінив навіть під час успіху.
2/15 серпня, на передодні захоплення Катеринодару, він з приводу походу в глиб Кубані, висловлює ген. Лукомському
«сумнів, чи вірно обібрано напрямок. Один час він невідступно відмовляв від цього ген. Денікина, настоюючи на необхідности вийти на Волгу. Тепер, звичайно, балакати про це важко, бо з огляду на обстанову, що утворилася, Доб. Армія надовго буде прив'язана до півдня Росії, але він особисто, мабуть, незабаром переїде до Сибіру»[4].
Якби не було серед кубанців, що опинилися на Дону, діячів, які хапалися за поли Денікина, то можливо, що Добр. Армія під впливом авторитету Алексєєва пішла б собі геть в протилежний від Кубані бік.
