сподіватися допомоги від неї ті, хто поклав собі ва мету відбудувати Росію в колишніх кордонах.
Що до Дону, то відносини з ним були в минулому не дуже теплі, а сучасність обіцяла лише погіршення. Але Добр. Армія не лякається й пробує приборкати його.
Проводирів Добр. Армії весь час турбувало питання про збільшення своєі живої сили й матеріяльних засобів. Поки-що вони покладали всі свої надії на козацтво. Хоча зі смертю Корнілова Новодмитрівська умова й загубила свою силу, але кубанці залишалися в їх розпорядженню. Що ж до донців, то була надія притягти їх до себе; здавалося, що вони будуть менш самостійними, ніж кубанці, і для того з самого початку до Новочеркаську було надіслано представників. Але розчарування надійшло дуже швидко.
Негайно після звільнення від большевиків Новочеркаську й сусідніх станиць в столиці краю збірається «Кругъ спасенія Дона» (Коло урятування Дону). Уже на другий день своєї праці (29 квітня) він виходить на шлях самостійництва, ухваливши приступити негайно до організації власної, постійної Донської Армії. Ця постанова ніби облила холодною водою проводирів Добр. Армії, до того вона була несподівана. Денікин робить спробу ще до утворення Донської Армії, покорити її собі й здійснити принцип єдиного командування: його представник в Новочеркаську висовує питання — хто мусить фактично командувати Добров. Армією і донськими війсковими силами?
Не зважаючи на те, що тоді було звільнено навколо лише 10 станиць, що в самому Новочеркаську, в помешканні, де відбувалися засідання «Круга спасенія Дона», чути було кулеметну стрілянину; що Добр. Армія, яка стояла на південь від Новочеркаська, простим переходом на нові кватирі, трохи на схід, могла відчинити шлях большевикам до Новочеркаську, — «Круг» знайшов в собі досить мужности й державної далекозорости, щоб на це запитання відповісти:
«Верховне командування всіма без винятку військовими силами, що оперують на території Донського Війська, мусить належати Військовому Отаманові, або, як в даному разі, походному отаманові»[1].
Ця відповідь не подобалася Денікинові; її можна було вважати навіть за образу, бо по змісту в випадку, якби він почав які-будь військові операції на території Дону, йому, бувшому начальникові штабу Верховного Головнокомандуючого російською армією, довелося б стати під команду донського генерала, а не то що хоча б поруч.
А «Круг», як навмисне, своєю дальшою працею лише зміцнює свої попередні позиції. 4 травня він ухвалює основні закони — конституцію краю, які ще яскравіше свідчать про те, що Дон рішив іти шляхом самостійного будівництва, не корючись ні Добр. Армії ні її командуючому ген. Денікинові будь в якому відношенню.
- ↑ П. Н. Красновъ. «Всевеликое Войско Донское». «Архивъ Русской Революціи», т. V. Берлін, 1922 р., ст. 192.
