лише поглублювали ненависть козацтва до нової влади і її агентів та прихильників, а обезброєння дратувало й ображало. Одібрані шаблі, кінжали «товариші» чипляли на себе й хвасталися ними перед їх же власниками, викликаючи серед них гнів і жадобу помсти[1].
Повстання вибухали не одночасно без усякого звязку між собою й мали чисто місцевий характер. Повстанцям не вдавалося ні зорганізувати значних сил, ні захопити й звільнити від большевиків більш-менш значний район. Так наприклад — виступи відділу А. Г. Шкури[2] за весь час до приходу Добр. Армії не виходили за межі партизанських наскоків.
Зовсім иншого характеру були набрали події на Таманському півострові. Коли в квітні вибухло там повстання, то проводирі його зараз же нав'язали зносини з німцями, що були в Керчі, і одержали від них де-кілька гармат з відповідною кількостю набоїв. Крім того, німецьке командування дозволило тим своїм людям, які того забажають, піти на Тамань воювати з большевиками. Спочатку у повстанців діло йшло гаразд. Але потім, скупчивши значні сили раніш, ніж повстанці добре зорганізувалися й захопили проходи на півостров, большевики перейшли до наступу й відсунули їх майже до самої Таманської станиці. Тоді козаки попросили у німців допомоги живою силою. Ті згодилися, висадили десант і протягом кількох днів звільнили увесь Таманський півостров. Але далі не пішли. На запити, чому вони так роблять, отверто відповідали: «Якби Кубанський Уряд проголосив незалежність краю і на взірець України попрохав нашої допомоги, ми охоче б протягли йому руку. Але
- ↑ Між иншим, як добровольці, так і большевики, однаково хворіли на пристрасть до козацького вбрання й зброї. І ті й другі шукали випадків зміняти картуз на папаху, шинелю на черкеску, звичайну армійську шашку на криву козацьку шаблю.
- ↑ Д. Г. Шкура, козак ст. Пашківської, молодий ще чоловік, з освітою Миколаєвської кавалерійської школи, під час великої війни нічим особливо по-між кубанським офіцерством не визначився. Революція заскочила його в ранзі військового старшини на чолі партизанського відділу; партизаном вважався добрим. Коли Кубань захопили большевики, він зорганізував в Баталпашинському повіті з козаків, що ховалися по лісах, невеличкий загін і почав нападати на червоних в районі кавказьких курортів. Безладдя, яке там панувало з одного боку, сприяючі умови місцевости з другого — обдарували його першими успіхами. Чутки про це пішли по станицях, і до Шкури потягли козаки, в яких увірвався терпець мовчки дивитися на знущання й сваволю «товаришів». Збільшивши загін (першим начальником штабу був славнозвісний Слащов), Шкура переносить свої операції на Ставропольщину, де й стрівається з Добр. Армією. Командування останньої спочатку не визнало в ньому героя, і він де-який час був ніби-то в опозиції, але незабаром генерали завоювали собі його повну слухняність генеральським чином. Скромне українське прізвище — Шкура перекручується на чужоземний лад — «Шкуро̀», і маленький, русявий, кирпатий партизан з його переконанням, що війна це професія козака — на війні він сам собі заробить, що козаки більше люблять награбоване ніж подароване, (див. А. Г. Емельяновъ. «Персидескій фронтъ». Берлін. 1923 р., ст. 188. В. Мякотинъ. «Изъ недалекаго прошлаго». «На чужой сторонѣ». XI. Прага, 1925 р., ст. 216). робиться однією з найколоритніших постатей хижацької Денікиніяди.
