бопашество, разторгали они тѣмъ самое основаніе зависимости ихъ отъ Престола Нашего и помышляли конечно составить изъ себя посреди отечества область, совершенно независимую, подъ собственнымъ своимъ неистовымъ управленіемъ, въ надеждѣ, что склонность къ развратной жизни и къ грабежу будетъ при внутреннемъ изобиліи безпрестанно обновлять и умножать ихъ число[1].
Жах перед приводом самостійної України — це був єдиний і дійсний мотив до злочину цариці Катерини, яка навіть в указі Сенату не соромиться писати, що відносно українців треба мати: «волчій ротъ и лисій хвостъ»[2].
«Ой, і не гаразд, запорожці,
Не гаразд вчинили —
Степ широкий, Край веселий
Тай занапастили.
Ой, хоч гаразд, хоч не гаразд,
Нічого робити,
Добре буде запорожцям
І під турком жити».
Народня пісня.
Частина Запорожців не покорилася насильству. Козаки не довго думали, де їм шукати порятунку від пікінерських полків.
«Та хоч турчин і невіра,
А він правду має, —
Як приб'ється козаченко,
То він привітає»
Народня пісня[3].
Шлях до Туреччини Запорожцям був добре відомий, і вони «накивали п'ятами».
Султан Турецький дозволив козакам оселитися в Туреччині недалеко від українського кордону. Не подобалося російському урядові близьке сусідство непокірних Запорожців, і він починає зманювати їх назад, обіцяючи дати їм землю та привілеї і простити їх злочин (р. 1779 та 1780 цариця Катерина маніфестами обіцяла повну амністію «бѣглецамъ, самовольно отлучившимся за границу»[4].
- ↑ Н. Маркевичъ. «Исторія Малороссіи». Москва, 1842 р. т. IV, ст. 446–451.
- ↑ «Кіевская Старина», 1889 р., № 11, ст. 383.
- ↑ Записана з слів К. Я. Безкровного.
- ↑ С. Петлюра. «Причинок до історії переселення турецьких запорожців на Кубань». Записки Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка. т. LXV.