«Покровський», як оповідає Денікин[1], «скромно, але уперто відповідав: Кубанська влада бажає мати свою власну армію, що є згідним з «конституцією Краю», кубанські добровольці поріднилися зі своїми частинами, звикли до своїх начальників, і всякі зміни можуть викликати заколот в військах. Він пропонував збереження самостійного Кубанського відділу і оперативну підлеглість його ген. Корнілову.
Алексєєв скипів. — Годі, полковнику — вибачте, не знаю, як Вас і величати. Війська тут ні при чім — ми добре знаємо, як вони ставляться до цього питання. Просто вам не хочеться поступитися своїм самолюбством. — Корнілов сказав внушаючи й різко: — одна армія й один командуючий. Иншого положення я не припускаю. Так і перекажить своєму Урядові. —
Невідомо, як би розвязалося це питання, якби доля не дала в руки добровольцям наочного аргументу на користь єдиного командування.
Корнілов тоді ж в Шенджії умовився з Покровським шляхом комбінованого наступу кубанців і Добр. Армії захопити ст. Новодмитрівську. Кубанці чомусь не виконали своєї ролі, і доброволцям довелося самім в надзвичайно важких умовах брати станицю (ця операція відома під назвою «Ледяного Похода»).
Приклад небезпеки розрізнености дій був досить яскравий: якби большевики розбили були добровольців, то не врятувалися б і кубанці. До того ж і настрої в Кубанському відділі були сприяючі планам генералів.
Солідне офіцерство ненавиділо спеченого нашвидку генерала, не вірило йому і його начальникові штаба Науменкові. Порівнюючи з чисто військового боку Покровського та Науменка з Алексєєвим, Корніловим, Марковим, Денікиним, Романовським, вони, звичайно, давали перевагу останнім і були згодні скорше підлягати старим випробованим військовим проводирям, справжнім генералам, а не зайді, вчорашньому невідомому капітанові-літуну. Своє відношення до Покровського вони поширювали й на Уряд з Радою, які в їх очах вивели його в люде й опіралися на нього. Тай рядову масу захоплювало більше прізвисько Корнілова, ніж Покровського. Кращі елементи молоді вже розчарувалися в останньому, і його тримався лише авантюристично-бандитський гурток, якому давала простір аморальність, жадоба влади, впливу й надзвичайна жорстокість майже завше напівп'яного проводиря.
Звичайно, що, маючи иншого командуючого й начальника штабу, кубанці не без успіху могли б захищати позицію лише оперативної підлеглости, але не на Покровського ж і Науменко можна було спертися, протипоставити їх Алексєєву й Корнілову. Тому можна сказати, що коли 17 березня кубанці поїхали в Новодмитрівську, де тоді вже знаходилася Добровольча Армія, умовлятися з генералами, то справа повної підлеглости Кубанського відділу Добр. Армії була долею наперед вирішена.
Добровольчі генерали почували себе міцно, бо, як каже Денікин[2],
