А сам Корнілов, посилаючи трохи згодом своїх уповноважених до Сибіру, дає програму, підписану лише ним одним, в якій, між иншим, каже, що
…«Мир треба заключити загальний і почесний на демократичних принципах, цеб-то: з правом на самоозначення поневолених народів.
…Зірвані большевиками Установчі Збори повинні бути скликані знову.
…за окремими народами, що входять в склад Росії, визнається право на широку місцеву автономію під умовою збереження державної єдности. Польша, Україна й Фінляндія, що перетворилися в окремі національно-державні одиниці, мусять бути широко підтримані урядом Росії в їх змаганнях до державного відродження, щоби цим ще більше скріпити вічний і незломний союз братніх народів»[1].
Революціонери Керенський, Чернов, Дан й инші, що боронили революцію від контр-революціонера Корнілова, ще й досі не доросли до останнього пункту його програми.
Загострення відносин між проводирями відчувала вся організація і відповідно реагувала: не раз «корніловці» бувели напоготові, щоб збройно боронити свого генерала від нападу «алексєєвців», і навпаки.
Надії безпосереднє поживитися Доном, як би хотілося, завели. Спроба підійти до козацтва через Південно-Східній Союз теж кінчилася нічим.
Тоді щільно беруться за Кубань і Терек. До Катеринодару приїздить ген. Ерделі в дорученням «підготовити ґрунт для включення в склад Добровольчої Армії кубанських військових частин». М. Федорів їде до Владикавказу й Катеринодару, щоб добитися для Добровольчої Армії матеріяльної допомоги. Але Кубанський Уряд рішуче відмовляє, кажучи устами свого голови Бича, що «помагати Добр. Армії це значить готувати втягнення Кубані Росією»[2].
Инакше думав Кубанський Військовий Отаман Філімонов, який передав був Добровольчій Армії де-кілька гармат. Але козаки, довідавшися про це, обезброїли на ст. Тимошівці офіцерський добровольчий відділ, що віз ці гармати, й останні відібрали.
Під натиском большевиків, бачучи повний розклад своїх частин, козаки котрих продавали за гроші своїх офіцерів большевикам[3], Донський Уряд становиться більш прихильним і, не міняючи своєї принципової позиції — непідлеглости Дону Добровольчій Армії, починає більше допомагати їй. Але вже ні донські урядові війська ні Добровольча Армія не в силі оборонити Дон від большевиків, і, шукаючи лише власного порятунку, вони, залишаючи Новочеркаськ і Ростов, йдуть в Задоння.
Тут вирішується питання, що робити далі. Корнілов тягне на схід, Алекоєєв та Денікин на захід, бо
