Не залишається нічого иншого, як іти на крадіжку, на гандлювання: добровольці починають викрадати та купувати у козаків за гроші та горілку гармати, рушниці, набої[1].
Приїзд ген. Корнілова з одного боку, ускладнив положення Добровольчої Армії; він же в очах революційної демократії був втіленою контр-революцією, а з другого — де в чому й допоміг. Як козакові, йому було легче, ніж иншим генералам, порозумітися з Каледіним — це раз. По-друге — серед молодого офіцерства він користувався популярностю більшою, ніж хто другий з добровольчих генералів. Не зважаючи на його ославлену контр-революційність, демократичне офіцерство не вірило в останню, покладалося на його чесність і сподівалося, що він дійсно доведе державу до Установчих Зборів. Та й для козацтва козак Корнілов був не те, що инші генерали з російських дворян, або з «крѣпкихъ мужичковъ — собирателей земли русской».
Генерали це добре розуміли, і хоча Корнілова й не терпіли, але й від себе не пускали, хоч і рвався він в Сибір, на свою батьківщину.
Ім'я Корнілова збільшило приплив добровольців. Молодь, що в большевицькому перевороті вбачала потоптання гасла Установчих Зборів, волі народу, стала до нього приставати. Зріст армії підштовхнув і монархістів, що спочатку ховалися по кутках і не хотіли дуже рискувати. Почали й вони в більшому числі записуватися в добровольці, зосереджуючися біля «своїх» генералів, тоді як республіканська молодь гуртувалася навколо Корнілова.
Між Алексєєвим і Корніловим існувала майже отверта ворожнеча[2]. Вона полягала не в особливостях їх вдач, як це пояснюють проводирі Добровольчої Армії, а в ріжниці їх світогляду, їх політичних ідеалів.
Перший — монархіст, другий — республіканець, перший централіст і російський націонал-шовініст, другий децентраліст і визнає право на самоозанчення, на автономію. Під натиском другого першому доводиться робити уступки й вимовляти таке, що суперечить платформі «Союза спасенія Россіи», яку він прийняв.
27 грудня (ст. ст.) 1917 р. проводирі Добровольчої Армії проголошують, що її завдяннам є:
«1. Стати проти німецько-большевицького нападу на південь і південний схід Росії поруч з лицарським козацтвом, по першому заклику його Круга, Уряду і Військового Отамана в спільці з краями і народами Росії, що повстали проти німецько-большевицького ярма. Всі руські люде, що зібралися на півдні зо всіх країв нашої Батьківщини, будуть боронити до останньої каплі крови самостійність країв, котрі дали їм притулок і є останньою опорою російської незалежности, останньою надією на відновлення вільної Великої Росії.
2. Відбудова зруйнованої російської державности, доведення Єдиної Росії до нових Установчих Зборів', перед рішенням яких мусять схилитися всі класи, партії й окремі групи населення».