Особистої сміливости і зухвальства командуючого для успішної боротьби було ще не досить; потрібні були військова широка освіта, й хист полководця, а їх то й бракувало молодому літунові. До того ж постійна гульня в ставці, де сам командуючий рідко коли був тверезий, дезорганізували справу керування. Те ж саме творилося й у відділі полк. Камянського (цілком протилежне було в відділі Лисевіцького), і це викликало одного часу (18-II) майже повну катастрофу: під Виселками несподіваним наступом вздовж залізниці й ударом в бік березанських козаків під проводом сотника Одарюка большевики ледве-ледве не захопили були всього відділу зі штабом; довелося рятуватися втечею, кидаючи гармати, набої, скоростріли, чого всього так мало було у кубанських частин.
Чимало перешкоджала командуючому виконувати свої безпосередні обов'язки щей політика, якою він почав занадто цікавитися. Положення командуючого зовсім закрутило голову Покровському, і він починає виявляти замашки диктатора, мріючи самому стати Кубанським Військовим Отаманом, розігнавши Раду («совдеп», по його виразу). Людина жорстока, властолюбива, він ні з якими моральними принципами не рахувався і чекав лише слушного часу. Поки-що він лавірує між Отаманом з одного боку, і Урядом та Радою, у котрих відносини з Отаманом не були приязні — з другого, і вимагає від них величезних асигновок.
Уряд починає розуміти Покровського, але, щоб не відштовхнути його й не залишитися без реальної сили, не викликати з його боку отвертого ворожого виступу, якому він не міг нічого протипоставити, примушений був по можливості задовольняти його вимоги. Військовий Отаман теж, щоб мати на кожний випадок реальну силу на своєму боці, задовольняє, чим може, Покровського, лаючи в балачках з цим Уряд і Раду, яким одночасно присягається в конституційній вірності.
Робітництво й демократія були проти Покровського, і підпірала його лише буржуазія та частина молоді, що захоплювалася його кар'єрою та жадала подвигу й слави.
В міру того, як фронт посувався все ближче й ближче до Катеринодару, козаки, які були в військових відділах Уряду, починали їх залишати і розходитися по станицях. З одного боку, їх турбувала доля родин, які залишилися в станицях, що переходили до рук ворога, де вони всі були на обчисленні у місцевих большевиків, з другого — гульня Покровського, Камянського і їх оточення робила прикре вражіння на них (це були не молоді фронтовики, а по більшості люде вже старшого віку), і вони починали губити віру в успіх оправи. Впливала на них, як і взагалі на все козацтво, млявість, нерішучість Уряду; їх дивувало, чому він не наказує, як це, на їх думку, слід було би Урядові робити; чому не настоює на виконанні своїх наказів, не карає за неслухняність. Утворювалося таке вражіння, що Уряду немає, що він кинув усе на волю Божу. Якась паніка, жах перед усяким босяком, що настирливо ліз у хату,
