Весь час було так, що проводирі йшли не попереду мас, а за ними; не вони кидали їм гасла й вели їх за собою, а маси, поволі прикидаючися від важкого сну національного і політично-соціяльного поневолення, самі по складах вимовляли речення, яких проводирі жахалися, а якщо і вимовляли, то з ріжними застереженнями і, користуючися сприяючим випадком, забували те, що казали, та тягли народ в другий бік.
кв. верст, або 20.608.000 дес.) з населенням в 7.000.000 душ, з гарними природними кордонами: на півночі — Азовське море та Манич, на сході — Каспійське море, на півдні — Кавказький кряж, на захід — Чорне море (див. загальну мапу Кубанщини). На перший погляд могло б здатися, що на шляху до такого об'єднання має бути перешкодою національне питання — присутність на території, яка по загальній більшости населення є українською (на Кубані 66–70%% в Чорноморській губ. 60%, в Ставропольській 80%, на Тереці 60%; звичайно, це цифри не офіційної російської статистики, а дослідів Чубінського, Русова, Нечуй-Левицького — див. Д-р С. Рудницький: «Основи землезнання України», ч. II, Прага, 1923 р. і «Огляд національної території України», Берлін, 1923 р.), значного відсотку населення, яке балакає російською мовою. Але треба мати на увазі, що маса цього населення тільки й має спільного з Росією, що мову; психологія, звичаї, все життя її зовсім инші, ніж у рязанського, орловського, тверського чи московського мужика, і споріднюють її не з останнім, а з рештою місцевого населення, що балакає українською мовою. При взаємній повазі, при рівноправності головних мов і при відповідних гарантіях прав кожної мови, ніяких непорозумінь на цьому ґрунті бути не може. Український народ протягом всієї своєї історії був толерантним до всякої иншої мови, нікого не насилував і не гнітив. Таким залишився й по революції, не тільки висунувши гасло національно-персональної автономії, а й приступивши до здійснення його. Не слід чекати якихсь перешкод з боку козаків, що балакають російською мовою. В масі вони весь час добре уживалися побіч з українцями, і часто траплялися випадки їх чутливого і делікатного відношення до укр. мови, якої не визнавали ні російський уряд, ні російська інтелігенція, ні російський народ. Можна сподіватися ріжних вибриків лише від частини інтелігенції, що зазнала отрути російського великодержавного імперіялізму, але це і не могло і не повинно було зупиняти справи, якої вимагають інтереси населення Північного Кавказу. А ці інтереси штовхали до самостійництва, головні передумови якого маються.
Північний Кавказ в вищезазначених межах уявляє собою цілком самостійний економічний організм. Лише донці, що зацікавлені в визискуванні його в той чи инший спосіб, та росіяне, що сподіваються за посередництвом донців зберегти його в складі Росії, заперечують цьому, підтримуючи концепцію чи «Юго-Восточнаго Союза» чи «Сѣверо-Кавказскаго Края» в сучасному большевицькому розумінню. Північний Кавказ не зацікавлений в Доні і органічно з ним не звязаний. Від нього він одержує лише вугіль, але його можна мати й з України; крім того, можна налагодити розроб і власних покладів (на Кубані, на Тереці). А от Дон той потребує і нафти і олії та й на ліса зазіхає. Заліза Дон не має, а Північний Кавказ має, правда, воно теж досі ще не розроблювалося, і треба було доставати його з України. Має Північний Кавказ і инші метали. Хлібу, худоби у нього досить не тільки для задоволення місцевих потреб, а й на продаж. Виходи до моря та порти навіть кращі, ніж у Дона. В торговельному відношенню тягнеться до нього, власне до Ростова, лише прикордонна смуга і то лише тому, що тимчасово сполучення в цей бік зручніше. Природнє річище економічно-господарського життя Краю їде зовсім в протилежний бік — до портів Чорного моря. Величезні природні багатства Краю дають можливість активного торговельного балансу. Правда, не має власної індустрії, але не має її й Дон. Але для того, щоб завести її чи вигідно добувати вироби чужої, зовсім нема чого класти жертви на алтарь «Юго-Восточнаго Союза», абсолютно не потрібного населенню Північного Кавказу.