Нічко лукавая,
Нічко цікавая,
Нащо людей чарувать?
Квітами віяла,
Зорями сіяла…
Як тії зорі дістать?
Їх не спіймаємо.
Нічку спитаємо:
Що вона людям дала?
Мрією новою
Пісню чудовую,
Наче отруту, впила.
Ні, не отрутою —
Мятою, рутою,
Віяла нічка в вікно…
Спать не хотілося,
Серцю приснилося
Все, що минуло давно.
Ой, деж те горе, де воно, і сльози, що лилися?
Дивлюсь округ і плачу я: „Вернися, знов вернися,
Те горе, горе молоде!“ Колиб тоді я знала,
Що прийде лихо й не таке, то слізонькиб збірала,
Я береглаб їх, мов скупий, що в скриню все ховає.
Тепер у серці, мов в тюрмі, а давніх сліз немає.
Чи буйний вітер вас вхопив? Чи може в річку впали?
Чи добрі люде, сміючись, із серця вас украли?
Стою, дивлюсь, як вітер гне високії тополі —
Так часом доля гне мене… Бажаю сліз і волі.
