Коні зморились, дороги нема;
Дідько регочетыя, радий, стоибає,
З вітром стрибає і сміх підійма.
Ось уже близько і мила, мов чує,
Як її милий до неї спішить.
„Вас, любі коні, вона нагодує,
І поцілунком мене ощастить“.
Холодно в руки і в очах темніє.
Коні померзли, дріжать і сопуть;
Тіло од холоду стигне, коліє,
В мислях страшнії малюнки встають.
Милая довго в вікно виглядала,
„Божеж мій, Боже! Нема і нема“ .. .
Так вона милого і не діждала:
Ззіла коханого люта зіма.
Чого це, мій краю,
Я гірко скучаю,
Бува, як покину тебе?
І сам я не знаю,
Чом сльози роняю —
Щось давить, щось мучить мене!
І тут же є люди,
Та й сонечко всюди —
Всіх гріє, всіх вабить воно .. .
Та тяжко у грудях,
Хоч я і на людях, —
Та все щось мені не одно.
Так пташка буває,
У клітці скучає,
Хоч клітка ота й золота,
А все виглядає,
До дверець літає,
Про волю у сонця пита.
