Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/85

Цю сторінку схвалено
— 73 —


Воно близенько, ось коло тебе,
Невільний брате, сіромо!
На братній груді, в братній любові,
Стане усім нам відомо.

 

 
ПОКИНЬ.

Влітає мисль і серце рве
В незнаний десь простір,
Од земних сліз, од горя зве
До сонця й ясних зір.

Ох, дармо, думко, бєш крильми,
Тяжить в серденьку щось;
Бо з земним горем і слізми
На вік воно зрослось.

Великий біль, народній гніт
Скував з землею нас, —
О, думко, кинь воздушний літ, —
Терпи з серденьком враз!