Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/82

Цю сторінку схвалено

— 70 —

Вітер тії слези сушить,
Березу цілує,
І косами зеленими
Її ся любує…
І зжахнувся дуб старенький,
Гордо подивився
На березу, із котрою
Не рік вже любився…
І знов тихо починає
Дрібний дощ кропити,
Знов мережить густу мраку…
І я мрії мріти
Починаю… сумні мрії,
Як тая природа…
Питаюся чи у серці
Настане погода?…
А чи мене молодого
Приголубить доля,
Чи закряче в непогоду
Ворон серед поля?

ПОБРАТИМОВІ.

Сумно, тужно соловейко
Співав по долині,
Його пісню голосную
Почула дівчина.
І дівчаті сумно стало,
Воно затужило —
Сумно собі заспівало,
Йому одповіло.
Я почув те, та й гадаю:
Щаслив ти з журбою,
Як затужиш де у гаю,
Затужать з тобою…

МИНУЛИ ЛІТА!…

Минули літа, Україно мила,
Як хрест на тебе поклали,