Вітер виє, плеще хвиля,
Човен хоче потопить, —
Тиж керуй туди спокійно,
Де твоя мета горить.
Сонце сяє, вабить душу
Усміхаючись земля, —
Тиж керуй туди спокійно,
Де горить мета твоя.
Блиснули вже коси, упали покоси,
Рядками снопи полягали,
Під сонцем пекучим, із лихом гнітючим
У полі усі працювали.
Ні пісні, ні слова — затихла розмова:
Вся сила пішла на роботу;
З обличчя, як сльози, течуть на покоси
Струмочки гарячого поту.
Все сонечко нижче і вечір все ближче —
Не роблять потомлені руки:
Зійди, нічко, тихо, сховай усе лихо,
Вкрий груди знеможені з муки!
І ніч наступає, пливе-випливає
І сяє сріблом місяченько…
Вже край і роботи… Забувши турботи,
Сплять батько, і доня, і ненька.
Зіркиж серед ночи, як божії очі,
З високого неба сияють,
Тихесенько-тихо на людськеє лихо,
На стомлений люд поглядають.
