На літературне поле виступав року 1883. (Оповідання „Лірник“ в Старицького „Раді"). Його вірші друковані були в львівській „Зорі" та у всіляких альманахах. Вони пройняті щирим чуттям любови рідної землі та спочуттям до горя людини. Визначаються гарною мовою і гладкою формою. На жаль Бобенко зійшов незамітно з літературного поля.
Література: Ол. „Вік“, т. I. „Українська Муза", стор. 515. С. Єфремов. Історія українського письменства, стор. 401.
То не вітер одинокий стогне по долинах,
То не пугач серед ночи плаче на руїнах,
То не хвиля реве, будить скелю нерухому
Що дрімає віковічно і добра нікому
Не приносить. То не чайка на степу кигиче,
І не ворон своїх діток на вечерю кличе.
То гукає пан отаман, день-у-день гукає.
Товириство до роботи голосно скликає.
„Ану, братці, кому любий дим своєї хати,
Кому краще заробити, аніж попрохати,
В кого руки не посохли, думка не тваніє,
Кому мила своя доля і своя надія;
Хто не хоче свою хату бачити в руїні,
Свою матір на морозі в латаній ряднині,
В кого серце в грудях бється, кому сила дана,
Кому гірко бути хлопом, а ще гірше паном, —
Ану разом всі до праці! Хто за серп, за косу!
Праця долю, праця волю і користь приносить,
Ану швидче, подивіться: нива висихає,
Вітер колос гне до долу, зерно вибиває.
А он хмара налягає, грім і град ударить...
