Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/61

Андрій Бобенко.

(Псевдонім).

На літературне поле виступав року 1883. (Оповідання „Лірник“ в Старицького „Раді"). Його вірші друковані були в львівській „Зорі" та у всіляких альманахах. Вони пройняті щирим чуттям любови рідної землі та спочуттям до горя людини. Визначаються гарною мовою і гладкою формою. На жаль Бобенко зійшов незамітно з літературного поля.

Література: Ол. „Вік“, т. I. „Українська Муза", стор. 515. С. Єфремов. Історія українського письменства, стор. 401.

---

Отаман.

То не вітер одинокий стогне по долинах,
То не пугач серед ночи плаче на руїнах,
То не хвиля реве, будить скелю нерухому
Що дрімає віковічно і добра нікому
Не приносить. То не чайка на степу кигиче,
І не ворон своїх діток на вечерю кличе.
То гукає пан отаман, день-у-день гукає.
Товириство до роботи голосно скликає.
„Ану, братці, кому любий дим своєї хати,
Кому краще заробити, аніж попрохати,
В кого руки не посохли, думка не тваніє,
Кому мила своя доля і своя надія;
Хто не хоче свою хату бачити в руїні,
Свою матір на морозі в латаній ряднині,
В кого серце в грудях бється, кому сила дана,
Кому гірко бути хлопом, а ще гірше паном, —
Ану разом всі до праці! Хто за серп, за косу!
Праця долю, праця волю і користь приносить,
Ану швидче, подивіться: нива висихає,
Вітер колос гне до долу, зерно вибиває.
А он хмара налягає, грім і град ударить...