Хоч заздриш ти його огню!
На світі тім не знаю я такої
Нікчемности, як ви боги!
Дарами, жертвами,
Повітрям молитовним
Тримаєте непевно ви
Свою величність;
Булиб без їжи ви,
Колиб на світі
Старців, дітей та дурнів не було.
Коли малим я був
І доладу не знав нічого,
До сонця я звертав
Полудою повиті очі —
Неначе єсть у його уха,
Щоб слухати мої слова,
Неначе єсть у його серце,
Щоб втішити, пожалувать людину,
Пригноблену в житті.
Хто дав мені одвагу
З титанами боротися?
Хто .спас мене од смерти,
Од рабства?
Хібаж не ти всьому запомогло,
Моє святе, моє палкеє серце!
Ти, молодеє, добре серце;
Одурене, подякою горіло
Тому, що в небі спить!
Тобі од мене шани треба? — За що?
Хіба коли ти заспокоїв
Пекучий жаль?
Хіба обтер ти коли сльози
Того, що плаче у житті?
Чи з мене мужа
Зробив не час могучий,
Не доля вічная —
Господарі твої й мої?
Ти думав, може,
Що я зненавижу життя,
Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/59
Ця сторінка вичитана
— 47 —