Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/53

Цю сторінку схвалено
— 41 —


А ластівка каже: „Не вдержиш мене!
Мене тая туга з віконця жене.
А люде лихії гонять зпонад стріх,
І в хмарах ще чути їх пакісний сміх.
Ні волі, ні миру, ні сонця — твій край!
Не гай мене, друже, — я лечу у рай!“