Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/35

— 23 —

Повсюди Ти розніс величне слово,
Своїх братів з тяжкого сну будив
І наче бич з небес святих громово
Карав єси завзятих ворогів.
І голос Твій до нас доносивсь, Друже,
І гоїв дух і серце нам недуже.

А в нас ще гірш, ще більше сутеніло,
На н'вець звівсь гурт перших бояків,
І сонце, що нам раніш хоч мріло,
Туман безченств катовницьких покрив.
Погас на вік думок огонь святий...
Алеж життя в пориві необорім
Зродило лиш прихильців гурт новий.
Ще вище він підняв Твій стяг високий...
Ні, Ти не був ніколи одинокий!

І от тепер Твоя з’яснилась сила,
На честь тобі єднає всіх вона.
З усіх країн, де річ Твоя дзвонила,
Хвала Тобі сердешная луна.
І от в сей день, як гасне в серці лихо
Та голосніш гучить нам волі глас,
І я Тобі своє вітання тихо,
Мій Друже, шлю у сей великий час.
Нехай Твій дух, що долю знав кріваву,
Ще много літ живе нам всім на славу!