Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/29

Цю сторінку схвалено
— 17 —

Небо італьське, блакитне, погідне
Бачило бруд наш, пригноблення бідне.

Ґенуа довго мабуть не забуде,
Як-то гостили в ній руськії люде.

Будуть ще внукам казать против ночи:
„Дивний тут люд кочував із півночи.

Рідну Країну з слізми споминав він,
Але з прокляттям із неї тікав він.

Спродував дома поля, господарство,
Вірячи байці про Рудольфа царство.

Дома покинувши землю родинну,
Гнався, щоб мрію ловити дитинну.

Смілий у мріях, у вірі безглядний,
В дійсности, наче дитина, безрадний.

Ані порадитись, ні побалакать, —
Знав він лиш гнуться та жебрать та плакать“.

Гей розіллялось ти, руське горе,
Геть по Европі і геть поза море!

Доки Гамбурські, важкі паровози —
Де ви не ллялися, руськії сльози!

Всі з тебе, Русине, драли проценти,
Польськії шляхтичі й швабські агенти.

Що то ще жде тебе на океані?
Що у Бразилії, в славній Парані?

Що то за рай ще тобі отвираєсь
В Спіріту Санто та Мінас Джераес?…

 

 

Вічний революцйонер
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,

«Струни», II.

2