Лізуть з хати до хати,
Наче сопух могильний, —
А на черв той проклятий
Я, бідняка, безсильний“.
Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Нелегкий твій тягар!
Мов під хрестом отсе під ним я упадаю,
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.
Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні — одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.
Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх,
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при життю обкидувано їх.
Гей розіллялось ти, руське горе,
Геть по Европі і геть поза море!
Бачили мури Любляни та Рєки,
Як з свого краю біг Русин на втеки.
Руські ридання й стогнання лунали
Там, де Понтеби біліються скали.
Аж із Кормони, мов живого до гробу,
Гнали жандарми наш люд, як худобу.
