Ой йдуть, йдуть тумани
Наддністровими лугами,
Наче військо з коругвами,
А передом отамани.
Сурми боєві не грають,
І панцирики не дзвонять,
Тільки смуток навівають,
Верби віття низом клонять.
Тільки в мраці тонуть села
І уява мари плодить;
Тільки думка невесела,
Мов жебрак по душах ходить.
Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де в які дні, в які ночі,
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, ляччині, панщині,
Руські сльози жіночі?
Скільки сердець розривалось ридаючи,
Скільки звялило страждання!
А якже мало таких, що міцніли складаючи
Слово за словом, в безсмертних піснях виливаючи
Тисячолітнє ридання!
Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,
Слухаю й стиха міркую:
Скільки сердець розбитих, могил тут розритих,
Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих,
На одну пісню такую?...
