З Ростана.
Обняти білявку, стиснути чорнявку,
Та й так їх кохати не дивно!
А я — так кохаю, кого і не знаю:
Далеку царівну.
Хто вірний для любки, бо стиска їй руки
Та полу цілує — це легко!
Не можу я й зріти, а буду любити
Царівну далеку!
Бо це — щось високе, бо це — щось глибоке:
Любить, хоч не люблять вас рівно…
Над всякую міру кохаю я щиро
Далеку царівну.
Любить без надії… Ховати лиш мрії…
Самісенькі мрії… — чи легко?
Не мрітиж — не жити! — Не кину любити
Царівну далеку.
Як на тебе найде
Вищий дух пророчий,
То гляди, не стався
На людськії очі.
Бо сучасні люди,
Чуючи пророка,
Кажуть: „Деж на йому
Мантія широка?“
Їм пізнати важко
Дух, огонь поета, —
Їм би треба мантій,
Мантій, не жилета.
Ну, й тебе самого
Обгортає сором,
І огонь твій гасне,
Ще й стає докором.
