Дощик дрібний, аж зі стріхи копотить,
Розсердився мій миленький, аж ногами тупотить.
Розсердився, розгнівався, мій милий на мене,
А як гляне, серце вяне і в його і в мене.
Тихо, тихо дівка косу чеше,
Що начеше, то на Дунай несе.
«Пливи, косо, пливи за водою,
А я піду у слід за тобою».
В темнім лузі явір зелененький,
Під явором коник молоденький.
Під явором коник вороненький,
На конику козак молоденький,
Сидить собі та в гуслоньки грає,
Струна к струні з тиха промовляв:
«Нема впину вдовиному сину,
Що звів з ума молоду дівчину».
Добривечір, дівчино! Куди йдеш?
Скажи мені правдоньку, де живеш?
Чи тож би я розуму не мала,
Щоб я тобі правдоньку сказала?
Добривечір, дівчино! Чия ти?
Чи вийдеш ти на вулицю гуляти?
Не питайся, козаченьку, чия я,
Як вийдеш ти на вулицю, вийду й я.
Дівчинонько, серденько, куди йдеш?
Скажи таки правдоньку, де живеш?
Оттам моя хатонька край води
З високого дерева лободи.
І шумить, і гуде,
Дрібний дощик іде;
А хтож мене молодую
До домоньку доведе?
