Чи ще оченьки ясненькі,
Та чи уста румяненькі?»
— Вже його уста синенькі,
Його личко вже чорненьке,
Я на личку присідаю,
Очі йому випиваю! —
Ой кінь біжить, трава шумить;
Да вжеж козак убит лежить,
На купині головою,
Прикрив ноги осокою,
Жовте тіло рокитою,
Білі руки хустиною,
Ясне личко китайкою...
В головоньках ворон краче,
А в ніженьках коник плаче;
Копитом землю вибиває,
Свого пана він питає:
— Ой, панеж мій, пане,
Пане капитане!
Ой кому мене вручаєш,
Кому коня покидаєш?
Чи Турчину, чи Татарину? —
«Тебе коню, Турчин не піймає,
А Татарин не всідлає,
Ой біжи, коню, темними лугами,
Біжи коню, битими шляхами
Та прибіжи, коню, до двору,
Та вдар копитом в болону!
А вийде до тебе ненька старенька,
Козацькая матусенька, —
Вона буде тебе за поводи брати,
Буде тобі сіна підкладати,
Вівса буде тобі підсипати,
Холодною водицею наповати
І крізь сльози про мене питати.
