Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/70

— 60 —

ЧАЙКА.^[1]

 

Ой, горе тій чайці, Горе тій небозі, Що вивела чаєнята При битій дорозі! Що вивела чаєнята При битій дорозі!
Киги! Киги!  Залетівши в гору!  Лучче втопиться  В Чорному мору!
Ой їхали чумаки Та все молоденькі,
Тай забрали в тої чайки Діточки маленькі.	${\Big \}}$	2 рази.
	Киги! Киги! і т. д.
Ой чаєнька вється, Об дорогу бється,
До дороги припадає, Чумака благає:	${\Big \}}$	2 рази.
	Киги! Киги! і т. д.
«Ой ти, чумаченьку, Ой ти молоденький,
Віддай мої чаєнята, Діточки маленькі!	${\Big \}}$	2 рази.
	Киги! Киги! і т. д.
«Ой не віддам, чайко, Не віддам, небого,

1. Цю пісню Цертелєв і Максимович приписували Богданові Хмельницькому, Бантиш-Каменський останньому отаманові Січі Кальнишевському, а Полетика в славній «Історії Русов» гетьманові Іванові Мазепі. За Полетикою найбільше промовляє те, що він чув ще живу традицію.
   «Чайка» була в XVIII століттю дуже розповсюднена. Її радо слухала також цариця Катерина, хоч вона чайці-небозі-Україні до решти гніздо з чаєнятами забрала.