Не одну неволю мали,
І ночної доби з тяжкої неволі втікали,
Так ми й до його забігали,
«Устань, брате, з нами, козаками, з тяжкої неволі!»
Либонь-то він так і сказав:
«Тікайтеж ви, братці,
«А я буду тут оставаться,
«Чи не буду собі луччого долі-щастя мати».
А буде отець-мати помірати
І будем грунта-худобу на дві часті паювати. —
І третє між нами не буде мішати».
Тут теє промовляли,
І не сизі орли заклекотали,
Як їх Турки-яниченьки ізза могили напали, —
Постреляли, порубали,
Коні здобиччу назад у город, у Туреччину позавертали.
Полегла двох братів голова вище річки Самарки,
Третя у Осаур-могили.
А слава не вмре, не поляже,
Од нині до віка!
А вам на многії літа!
(Оржиця, Лубенського повіту, в Полтавщині,
записав від Архипа Кононенка П. Куліш).
Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця камяная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників,
То вже тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
