То став брат старший та середульший до тернів, до байраків прибігати,
У боки забігали,
Віти тернові, зелені рубали,
Брату меншому, пішому-піхотинцю, признаку давали.
Да став-же брат найменший, піший-піхотинець, до байраків прибігати,
Став віти тернові знахожати:
У руки бере,
К серцю кладе,
Словами промовляє
І сльозами ридає:
«Боже мій милий! Сотворителю небесний!
Видно то мої братіки сюди з тяжкої неволі втікали.
Об мені велике стараннє мали.
Колиб мені Господь поміг з сії тяжкої неволі озівської втікати,
Міг би я своїх братиків при старості літ шанувати й поважати.»
То став-же брат старший та середульший на полівку ізбігати,
На степи високі, на великі дороги розхіднії,
Не стало тернів да байраків рубати;
Да став-же брат середульший до старшого промовляти:
«Нум, брате, ми з себе зелені жупани скидати,
Червону та жовту китайку видирати,
Пішому брату меншому на признаку покладати,
Нехай він бідний знає, куди за нами, кінними, тікати».
Да став-же брат старший згорда словами промовляти:
«Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке на шматки драв,
Брату меншому на признаки давав?
