Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/33

— 23 —

Він коня приняв — не подякував,
Не подякував, шапочки не зняв,
Шапочки не зняв, не поклонився,
Не поклонився, не покорився.
Ой як бє, так бє на Царів город;
Цар ся дивує, хто то воює,
Міщане ходять, все раду радять,
Що тому вояці за дари дати?
Винеслиж йому півмисок злота,
Він злото узяв — не подякував,
Не подякував, шапочки не зняв,
Не поклонився й не покорився.
Ой як бє, так бє на Царів город,
Цар ся дивує, хто це воює,
Міщане ходять, все раду радять,
Що тому паняти, за дари дати?
Вивелиж йому панну в короні.
Він панну узяв, та й подякував,
Та й подякував, шапочку ізняв,
Шапочку ізняв ще й поклонився,
І поклонився і покорився.

Воротар.

(Натяк на Галицького князя Романа).

„Воротар, воротарю, відчини ворота!“
 — Чого хочете, чого кличете? —
„Пускайте в городі! Пускайте в городі!“
 — А щож за люде? А щож за люде? —
„Нашого пана, князя Романа!“
 — Немає дома, немає дома! —
„А де поїхав? А де поїхав?“
 — До Львова на торг, до Львова на торг.
„Коли поїхав? Коли поїхав?“
 — Вчера з вечера. Вчера з вечера. —
„Коли приїде? Коли приїде?“
 — Завтра к обіду. Завтра к обіду. —
„Що за дар дасьте? Що за дар дасьте?“
 — Мізине дитя, мізине дитя. —
„А в чім те дитя? А в чім те дитя?“
 — В сріблі та злоті, в ткацькій роботі. —