Увільнить од криги їй віти й стебло
Та щедро одягне у листя рясне,
Зелене та ніжне, хороше, ясне?
Коли то в роскошах красою засяє,
Уклонами вітра з теплом привітає,
Тонким верховіттям у небі заграє,
І після негоди, страждання і сну
Вона засоромить красою сосну?
І третя в тій купці стоїть деревина —
Розложиста, біла, ярка березина.
Та голії віти, у кригу закуті,
Даремно у ростіч тепер розіпнуті,
І гордого шуму од неї нема —
Замкнула уста їй лихая зіма...
І жалібно стогне і бється вона;
Коли то настане весела весна,
Із промінем ясним, з живущим теплом,
Й одягне їй віти тремтючим листом?
І гордо вона їх по вітру розносить,
І шумом сердитим ліси оголосить,
І гордую пиху, соснини нарушить,
І гомін сосновий забє і заглушить?...
. . . . . . . . . . . . . . .
Але ще далеко живуща весна —
І гордо панує зелена сосна,
І сумно куняє тополя — раїна,
І рветься та стогне ярка березина...
