«Мамо, дюдя! Мамо, дюдя!»
Невгамонно белькотять.
«Отже слухай лишень жінко!» —
Зводе хмурий батько річ;
«В хаті можна задубіти! —»
Затопитиб треба піч…
Але жінка, мов завмерла,
Не сказала ні слівця,
А голодні діти скиглять,
Їх плачу й нема кінця:
«Мамо, папи! Тату, папи!»…
Кажуть, бідні дріжачи.
«Дай їм, жінко, хоч шматочок,
Хоч сухар їм розмочи!»
Проказав несміло батько
Тай зомкнув ізнов уста.
Але жінка й не рухнулась,
Тільки сльози все ковта.
«Дай бо, жінко! Жінко, чуєш?
Що ти стала, мов німа?…
А вона: — «Ні крихти хліба,»
Ні цурпалка дров нема…
Зімою укупці на краю долини
Стоять на узліссі аж три деревини.
І перша в тій купці — висока сосна,
Що саме у зімку зелена й рясна;
Про літечко ясне соснині байдуже —
Тоді вона жовта, сумна і недужа,
І друга в тій купці стоїть деревина —
Гнучка та висока тополя — раїна.
Їй листячко вітром холодним обдуто,
І вітоньки голі у кригу окуто,
І думка одна їй не сходе з ума;
Коли то минеться лихая зіма?
Коли то весняне живуще тепло
